Далі написане, скоріше за все, не буде сприйняте за реальність. Навіть і ви не повірите в написане, бо в це не повірили не поліція, ні відповідні органи, ні друзі, ані родичі.

Але я вважаю за потрібним, що я повинен це був написати, можливо, згодом, через деякий час, все ж таки, конкретна і людина підходяща прочитає це, або ж моїй сім’ї.

Що ж, діло було в зимню пору, в пору року, після Різдва, коли не хочеться ні працювати, ні займатися якимись серйозними справами. Хоча якщо бути точним і якщо бути чесним, то я працював цілий рік і я думаю, що в мене було ціле право, ціле і справедливе, щоб я зміг відпочити, щоб я зміг просто побути хоча б один без деяких тригерів, без тривог на деякий час. В цей час я поїхав до себе у сільську місцевість. Селище міського типу, так називають такі містечка, не захопане село, але й не мегаполіс, де життя йде повним ходом. Ну, себто середнє таке містечко такби мовити.

Робота була нестерпна. Кожен день я просинався, кожен день я не хотів просинатись, але ж просинався, я думав: коли ж це закінчиться, Господи. Мені хтось пише щось там і вискакує нотифікація. Я навіть не дивлюсь на телефон, але все ж в ліжку відчуваю це тремтіння від девайса, він уже набрид. Він, … я …, знаєте він настільки вже закарбувався в моєму мозку, що я не хочу згадувати. Він відтворює в мене таку емоцію, ніби я хочу відхаркнути, ні, я б сказав, що я б хотів би щось виблювати. Так мені надоїв цей звук.

Отже, я хотів побути на самоті і поїхав в це містечко. Це був старий будинок діда з бабою, там вже ніхто не жив, це вже був дім сім’ї. Я приїхав до нього, на природу, якщо щось там можна назвати щось природою окрім декількох дерев та будинків, але тут хоча б не було великого скупчення людей, як в моєму місці.

Отже, я поїхав туди, в зимню пору, якраз зробив вечерю. Мені було добре, мені було дуже гарно. Опісля вечері я вже вирішив чому б не поєднати вечерю з гарною випивкою? Це звичайно був односолодовий віскі. Без нього ніяк. Звичайно, що я взяв його зі свого міста: тут таке пойло не продають, максимум це якусь задрипану днищенську водку. Ну, нам такого не треба, та і якщо чесно якби не було алкоголю, то я і би і таке випив: мені таке все це набридло.

І звичайно, ж я сів за комп’ютер, бо знаєте, бо навіть якщо мені все набридло, то хочеться щось прочитати щось із новин, не бути повністю відірваним від реальності, хоча всі ці новини задовбали. Коротше, я тільки сів за комп’ютер, посидів я декілька годин і… Нє, спати було дуже рано, ні, був вечір, ранній вечір. На жаль, просто вимкнули світло.

Я подивився графік, по графіку ніби все добре, нуу, вимикали світло зранку, а зараз такого повинно не бути. Отже це було дуже дивно для мене.

Благо, це був приватний будинок і такі вимкнення були часті для нього. Себто, були способи, як подолати знеструмлення: генератор в гаражі. Я пішов до нього, підлив палива і запустив його. В повітрі піднявся запах дизелю, який я вдихав зі свіжим повітрям. Що ж, світло з’явилось, я переобувся і вже ввійшов в хату.

БУХ!!

Із гаражу повалив дим. Я швидко відкрив двері, знайшов вогнегасник і почав тушити пожежу. В вирі диму поступово прояснилося: це загорівся генератор. Чорт! Тепер я не маю резервного живлення. Добре, що хоч хату не спалив.

Я піднявся в темну домівку і шлявся кімнатами. Все було, як завжди, але ж було тихо і таємничо. Мені не було чого робити, я знайшов ліхтарик і вирішив спуститись вниз, на вулицю.

Було свіжо та холодно, шурувала зима. Не сказав би, що була хуртовина, але сніг йшов дай Бог. Вулиця була темна, у сусідів теж не було світла. Тільки на обрії проїзжали машини по трасі і доносили свій рев до цього місця.

Залишати повідомлення відповідним органам було безкорисно, вони не вирішували питання комуналки вже роками, не те, що зараз. Що робити? Я трохи покурив на подвір’ї.

В голову полізли різні фізичні формули та я навіть згадав трохи свого досвіду електрика, щоб підключити фазу чи щось таке. Пройдусь по селищу, можливо дізнаюсь щось.

Вулиця була темна, як ніч. В деяких будинках було видно, як люди ходили з фонариками (як і я), але ніхто мені не зустрівся.

Ідучи далі, майже до кінця, я почув якийсь дикий звук. Ніби багато-багато птахів щебетали навесні. Звук ставав все гучнішим, а я йшов на його спів.

Я вже вийшов із села, тут не було домівок, тільки трясовина, на яку наклали білу шапку снігу. В далечині я побачив якусь будівлю, до якої була під’єднана ЛЕП. З тої будівлі потайки щось іскрилось, щось освічувало мені дорогу. Мої чоботи перемішували сніг з цим болотним лайном, а я наближався до тієї будівлі.

Тільки зараз, коли це пишу, розумію, наскільки був великий ризик і наскільки ж мені пощастило. Можливо я б зараз лежав в тій трясовині поміж бруду і мене ніхто б не знайшов.

Наближаючись до огороженої зони, я побачив, що будівля не закрита: я освічував будинок фонарем. Всередині було якесь електричне обладнання і там хтось був. Зі спини я подумав, що це був співробітник ДТЕК і щось ремонтував, точніше щось варив зваркою, судячи по іскрам і звуку.