Верданська імперія простягалась від західних берегів Марманського океану аж до Тереських хребтів. Ще один напад хозарів із-під хребтів був відбитий. Економіка імперії процвітала, можливо деякі жителі жили в скруті, але було набагато краще за тих часів, доки не обʼєднав всі маленькі королівства імператор Девон. Це була людина з вродженою, простуватою харизмою і водночас потойбічною чарівністю, яка дала змогу потоваришувати з людьми як нижчого, так вищого стану. Хозари воюють з нашими землями вже декілька десятиліть, проте вперше ми змогли не тільки відбити їх набіги, а їх забезпечити буферну територію аж до гір, що не могло не тішити. Боги посміхались нам, бо ми були творцями своєї долі.

Розвідники передали мені засекречене письмо, в якому вказувалось, що на імператора Девона буде скоєно замах. Хозари не могли битися лоб в лоб і вони вирішили воювати по-іншому. Напередодні, в імператора було заплановано полювання із різною знаттю, то ж я поскакав до Марторанського замку, де відпочивали усі вище перераховані особи.

Шлях був далекий, мені знадобилось декілька діб, щоб дістатися замку, якого я дістався пізно ввечері. “Слуги, слуги! Візьміть мого коня і скажіть, де мій імператор!” - сказав я прислужникам замку своїм томленим голосом. “Полювання вже почалось. Знать вирішила зіграти в гру, де вони розбиваються поодинці і намагаються вполювати як найбільше дичини. Імператор Девон почав з південної сторони того лісу” - показує слуга. В горлі в мене пересохло, проте я мусив діяти. Взявши іншого жеребця, я рушив до лісу.

Сутінки вже давно затягнулись і ліс окунувся в обійми ночі. Тільки мій факел розсіював тіні темряви, а мій жеребець скакав далі, в глушину лісу. Я не міг ніяким чином допустити, щоб замах стався. Це означало б початок міжусобиць в імперії, а значить хозари знову розпочнуть набіги і моя сім`я, ні, всі народи по цей бік Тереських хребтів будуть приречені на нескінченні битви. Від цього залежить так багато життів…

Невдовзі, я почув звуки випущених стріл та ричання собак попереду. Між деревами стояла групка людей зі зброєю та імператорськими обладунками. Один із них сильно виділявся серед інших - мав зелені обладунки з вишитими на них візерунками - ознаки влади Вердану. “Що ти робиш??” - сичить один із лицарів - “хіба не бачиш, ми тут полюємо? А ти скачеш тут із факелом, ми так тільки програємо!!” - каже тихо, але сердито. На мене перевели погляд усі присутні. Злізши з коня, я промовив: “Шановне панство, імператоре Девоне… Я скакав до вас декілька діб, в мене важлива новина! На імператора хозари готують замах, важливо, щоб імператор був в безпеці!”

Всі ніби розгубилися. Неторопливо, до мене підійшла людина в зелених обладунках і сказала мені не турбуватися. Тут я зрозумів, що це і є сам імператор і він цілий. “Сівши на престол, замах був би неминучий, я завжди був готовий до цього. Думаю, мисливство закінчено. Але давайте проведемо тут останню ніч, перед тим як підемо.. Дивіться на зорі, вслухайтесь в ліси, в кожен кущик цієї дивовижної місцини, в кожну пташку..” - філософськи відповів імператор Девон. Він не був схожий на тих жалюгідних королів чи князьків, які так і чванили своєю пихатістю.

Ніч була чарівна. Імператор Девон підійшов до мене: “Бачиш той місяць? Це круг бачить кожна людина в імперії, це те, що нас ніби обʼєднує, робить всіх людей не чужими друг другу…”. Місячні промені освітлювали дерева та траву, заспокоюючи всіх присутніх. Сонячне світло гріло приємним теплом, а місячне.. Немов векторизувало думки на щось потойбічне, філософське, вічне…

“Мама, мама! В нас завтра в школі буде святечко, зробиш мені плаття?” - Еля завжди попереджувала про таке напередодні цієї події. Я посміхнулась і сказала - “Звичайно, доню! Будемо тобі обирати колір та найкласніше плаття, що тобі пасує!” Еля любила малювати. Любила малювати настільки, що інколи самі стіни були в фарбі. Але це нічого, я краще приберу, ніж буду забороняти робити щось дитині, як це робили мої батьки. На одному з малюнків Еля намалювала нас в великому-великому будиночку, де в кожній кімнаті є купа-купа іграшок. Ми жили скромно, але Еля завжди мала гарну фантазію. Дівчинка росла…

Ось вже і пішла в школу, ось вже допомогає мені по дому. Еля завжди була життєрадісна і вміла підняти настрій. Іграшки змінились косметикою, а розмови про красиві вбрання - розмовами про хлопців та сплетні про інших дівчат. Завжди цікаво спостерігати за розвитком своєї дитини, ніби є багато чого спільного, але все ж це інша людина. Еля ходить на кружок малювання, де крім неї, займаються інші талановиті діти. Заняття та приладдя для мистецтва обходяться недешево, але я справляюсь і знаходжу для цього шлях. Все для моєї донечки.

Ще одна пара, остання. Будівля факультету затхла та доживала свої останні дні. Шпалери коридорів відвалювались, в лекторіумі було холодно, а від фасаду вже дехто відволював шматочки. В принципі, я вважав себе розумною людиною. Тому кожен раз, хто відповідав краще мене, або ж мав результати набагато краще мене, завжди бісив мене. З роками, це відчуття пропало і сублімувалося в фрустрацію, в невміння бути кращим та першим, я вже просто змирився зі своєю неідеальністю. Нащо я взагалі поступав на цей факультет?

Марні філософські діалоги мені стояли в печінці. Більшість моїх одногрупників сторчаться або вже це зробили і будуть працювати в Макдональдсі.

Після пари, зазвичай, я прогулювався. Мій мозок горів, як вогонь, треба було трохи пройтись.

Опісля цього, я вже йшов на свій підробіток. Я працював асистентом менеджера, на сьогодні треба було доробити певні бумаги. На дворі був сніг, я навіть пару раз впав із-за ожеледиці. Дурний день.

“Чорт тебе забирай, де ти? В нас сьогодні важлива зустріч, ти мені потрібен був пару годин тому!” - з-за порогу накричали на мене.

Я почав перелопачувати документи і заповнювати різні поля..

Опізно ввечері, я вийшов з офісу. Їсти хотілось дуже сильно, тому я побіжав в гастроном.

“Вже пізно, ми не працюємо” - сказали мені, закривши переді мною двері.